Селище міського типу Петропавлівка була заснована в 1775 році, як військова слобода солдатів – переселенців Луганського пікінерного полку, що прибули сюди з сім’ями та родичами з Бахмутської фортеці за наказом Азовського губернатора Черткова.
А вже восени 1776 року переселенці Семен Ручий, Левон Симоненко та Іван Макаренко стали клопотати про перевезення у Петропавлівську слободу з Бахмуту збудованої на їх власні кошти дерев’яної церкви святих апостолів Петра й Павла, до якої вони були приписані. Після наведення всіх доводів виявилося, що вимоги мешканців Петропавлівки обґрунтовані і законні. На основі цього губернатор Чертков 7 листопада 1776 року просив у архієпископа Євгенія Булгаріса благословення і дозволу на перенесення Петропавлівської церкви з Бахмуту в однойменну слободу.
22 грудня 1776 року дозвіл було отримано і невдовзі, 28 липня 1778 року протоієрей Тисаревський заклав церкву у Петропавлівці. При цьому мешканцями військової слободи було складено документ про відведення ними землі під церкву, цвинтар, 80 сажнів під будівлі при церкві, будинки священників та по кілька десятин орних і лісових угідь. ЇЇ склали з колод розібраної церкви у Бахмуті. Першим священником у ній був Гаврило (Поповський) з слободи Біленької що у Бахмутській протопопії. У 1827 році дерев’яна одно - престольна церква була перебудована й діяла до 1905р.
У 1846 році Петропавлівка вже стала містечком і центром волості з 999 мешканцями. Для підтримання церкви мешканці надавали по 5 пудів воску на свічки, по 1 пудові ладану, по 2 відра вина для причастя. На проскури по три четверті муки, масла деревяного по 5 фунтів, усе це щорічно.
У 1902 році, під наглядом інженера Батуріна та десятника Власа Юрченка, почалося будівництво кам’яного трьох престольного храму з 40-метрової висоти дзвіницею. Вона закінчувалася шпилем і з’єднувалася з 25-метровим куполом – восьмириком з пілястрами. Будівництво продовжувалося до 1910 року. Будували її по проекту архітектора Айданицького учні ремісничого училища.
Церква була зведена в традиційному на той час візантійському стилі, як одно купольна церква. Всередині, справа і зліва купольної гостини – прибудови кубічної форми, позаду – три напівовальні приміщення. В стінах церкви арочні вікна з пілястрами. Цокольна частина церкви витесана з каменю – моноліта. Стіни зведені з червоної цегли. Дах покритий залізом. Довжина церкви 47.6м, ширина – 29.8м,загальна площа становить 772.1м2. Товщина кладки стін 1.5м. Проводилося будівництво на кошти прихожан зі слободи та навколишніх сіл. Частину грошей виділило земство.
Цемент для кладки вручну замішували з додаванням яєць, які звозили на будівництво з усіх сіл возами. Тому церква довгий час була значимою спорудою для всіх мешканців Петропавлівської волості. Відкриття її було приурочене до 300-ліття правління династії Романових у Російській імперії. Споруда стала архітектурним пам’ятником місцевого значення, але вона є окрасою нинішнього районного центру Петропавлівки. Першим батюшкою в цьому храмі Божому був отець Аникій (Войтенко) з 1911 по 1921 рік. Історія зберігає й імена наступних священнослужителів, це – Лазар Антонович Калафатов, Григорій Дмитрович Гончаров, Павло Григорович Краснопольський.
У 1938 році з 40-метрової вежі – дзвіниці члени ОСОАВІАХІМУ стрибали з парашутами. Під час радянсько - німецької війни служіння в храмі відновилося. У 1943 році дзвіницю було зруйновано авіа нальотами, але храм поновив службу. Велося активне богослужіння до 1954 року. Після війни на місці дзвіниці було зведено просту добудову, як вхід до церкви.
У 1954 році церковна служба була знову припинена. Церкву не просто закрили, її розграбували та розгромили. Очевидці переповідають, що, коли скинули хрест, він пролетів згори як планер і ліг біля входу до церкви верхньою частиною на схід. Багатий іконостас розбили, частину ікон знищили. Дехто з мешканців - прихожан приховав частину ікон до кращих часів. Стіни всередині церкви обрубували сокирами, бо фрески проступали через фарбу. Частково зірвали мозаїчну підлогу. В ній проходили кіносеанси для мешканців, помістили архів, використовували на інші потреби.
У 1967 році сюди перенесли районний музей, діяла бібліотека. У 80-х роках, коли в Петропавлівці будувалася нова середня школа, в церкві зберігалися будматеріали, тощо. Лише в 1988 році розпочалося відродження духовного життя в Петропавлівці. Проходило воно важко – РК КПУ всіляко перешкоджав цьому відродженню. Та все ж, нові віяння в суспільстві перемогли: протоієрей Павло (Крамаренко) домігся початку реставраційних робіт приміщення: було встановлено новий, за зразком старого, іконостас та алтар, заново наслано плиточну кольорову підлогу, розписано стіни, біля входу зображення страшного Божого суду. Піднято та встановлено хрест на куполі. Покрівля вкрита залізом та пофарбована бронзовою фарбою. На куполі нове оцинковане залізо У 1994 році, після смерті отця Павла (Крамаренка), настоятелем став отець Миколай (Купрін), який продовжив реставраційні роботи храму.
Завирувало церковне життя: тисячі прихожан з Петропавлівки і майже всіх сіл району стали відвідувати службу. При церкві організовується паломництво до Києво – Печерської Лаври, Почаївської Лаври, Покровського монастиря… Для дітей було організовано недільну школу. Спочатку її відвідували і дорослі, і малі. Проводила в ній заняття матушка Ольга. 42 учнів місцевих шкіл відвідували її заняття. Вони вивчали церковно – слов’янський алфавіт, старий і новий Завіти, вивчали колядки і щедрівки, малювали та ліпили. При церкві з’явилася бібліотека з церковними книгами. З прихожан було створено два хори.
Сьогодні Свято – Петропавлівська церква є трьох престольною: центральний престол на честь святих першоверховних апостолів Петра й Павла; другий( правий) на честь благовірного князя Олександра Невського; третій (лівий) на честь святої великомучениці Катерини. Він, як і раніше, одно купольний, висота нинішнього купола - 25 метрів. Споруда прикрашена пілястрами. Усі вікна були з металевими решітками арочної форми. Зараз в первинному вигляді є лише 6 вікон у верхній частині, що веде до купола. По сьогодні храм має чудову акустику: звук тримається 8 секунд.
У 2000 році з Божого благословення Митрополита Дніпропетровського і Павлоградського Іринея розпочалося будівництво нової дзвіниці. За клопотання протоієрея Миколая (Курдія) та безпосередньої його участі велику роботу по спорудженню дзвіниці та реконструкції храму всередині було завершено за пів року. Завершено було й реконструкцію сповідальні та хрестильні. Сучасний інтер’єр оздоблений розписом із зображенням Божої Матері з маленьким Ісусом на руках, святих Петра і Павла, у верхній частині купола зображення Всевишнього у оточенні янголят. Більшість ікон, збережених дітьми і внуками перших прихожан, були повернуті в храм. Серед найстаріших ікон – ікони святих Петра й Павла, Святих Луки, Марка й Миколая. Триярусне панікадило підкреслює красу храму радує око чудом збережене покриття підлоги в правому і лівому приділах, тільки в центральній частині нова, звичайна промислова плитка. Прихожан при вході зустрічає ікона з зображенням Ісуса Хреста.
Над східцями – православний хрест. Висота дзвіниці 31м. Збудована вона на старому фундаменті. Використано для цього силікатну цеглу, три залізних перекриття. На дзвіниці укріплено дзвони: старі, маленькі церковні і один великий, новий. Він був відлитий на завої у, тоді, місті Дніпропетровську. Вага дзвона 130кг. Нагору ведуть металеві східці, зварені з залізного профілю. 26 листопада 2000 року дзвіниця була освячена преподобним Іринеєм. Проект цієї частини храму розроблений колишнім церковним старостою Козинцем Д.М. при безпосередній участі районного архітектора О.І.Бабаніної. Завершено й реставрацію ззовні. Навколо церкви зведено нову огорожу з гарними, ажурними, залізними воротами.
Йде людина на роботу, чи по якийсь крам на базар, чи в гості, чи ще де – інде: почує переливи дзвонів церковної дзвінниці і її душа відгукнеться на ті звуки своїми невидимими струнами, посміхнеться собі, людям, Богові. Зметнеться вона, умиротворена, в голубе небо: дивись – і жити легше, і проблеми забуваються скоріше, і горе пеком не пече. Далеко за межами Петропавлівки чути ці дзвони. Здається, вони наче перегукуються з тими, що були скинуті додолу століття тому атеїстами, звучать звідти то сумом, то тихою радістю.
Воістину, прекрасний наш край, тільки треба його знати і любити!
Ніна Сергієнко, директор Петропавлівського районного музею
за матеріалами сайту PETROPAVLIVKA City
